Зайчик стояв біля дверей і не знав, що робити. Його мама застудилася, і він хотів купити їй меду, адже найкращі ліки від застуди — чай з медом.
Хоч зайчик був ще зовсім маленький, але він знав, що відходити від свого дому не можна, бо ще, не дай Боже, заблукаєш або й загубишся. Так йому казала мама.
Але сьогодні в неї боліло горло і зайчик дуже хотів їй помогти. А ти ж знаєш, як сильно люблять маленькі зайчики своїх мам. Тому він сміливо перейшов вулицю і опинився у великому місті.
– Скажіть, будь ласка, де тут плодають мед? — запитав Зайчик.
– М-мед? — перепитав чийсь муркотливий голос. — Іди прямо, а біля крамнички з квітами звернеш направо. Там буде фонтан, за фонтаном — парк. Дійдеш до парку, а там — спитаєш…
– Дякую, — сказав Зайчик і пішов, стиха повторюючи:
– Плямо… наплаво… фонтан… палк…
Довгенько він блукав, доки дійшов до парку.
Там продавали морозиво. Він спитав:
– Вибачте, а де тут плодають мед?
– Та он же, навпроти. Перейдеш через пішохідний перехід — і ти на місці.
Але замість переходу Зайчик побачив величезний екскаватор, багато робітників з лопатами, велику гору піску і якусь табличку з написом. Зайчик уже вмів трохи читати і прочитав по складах :
Дорожні роботи!
Перехід за 100 метрів.
– Ого! – зітхнув Зайчик. – Сто метлів. Так далеко….
– Ні, це близенько, — озвався хтось поруч.
Зайчик озирнувся й побачив їхню сусідку пані Кенгуру, у якої на животі була величезна кишеня.
-Тобі куди — до морквяної крамнички? — спитала вона.
-Ні, до медової, — відповів Зайчик.
-Тоді залазь у мою кишеню! — засміялася пані Кенгуру.
Зайчик так і зробив.
– А тепер — міцно тримайся! — вигукнула пані Кенгуру, високо підстрибнула — і вони злетіли над дорогою!
Внизу зачудовано махали лапами робітники, сигналили машини, а міліціонер свистів у свистульку й кричав:
– Так не годиться! Так не годиться! Дорогу не можна перестрибувати! Мадам, верніться!..
Але пані Кенгуру не могла вернутися, бо вона вже приземлилася біля самісінького входу в медову крамничку.
– Оце політ!.. — захоплено сказав Зайчик.
Він виліз із кишені, подякував і відчинив двері крамнички.
«Дзень-дзелень!» — задзвонив дзвіночок на дверях.
-Доблий день! — привітався Зайчик.
– Добрий день, Зайчику! — усміхнулася з-за при¬лавка пані Ведмедиця у рожевій сукні. — Нам зранку привезли свіже морквяне варення. Хочеш?
– Ні, дякую. Я плийшов купити меду, — сказав Зайчик. — Це для моєї мами, вона застудилася.
– О, звичайно, мед для мами! Який турботливий зайчик! — похвалила його Ведмедиця і налила повну баночку духмяного липового меду.
Зайчик вийшов на вулицю і намірився йти додому. Він навіть замугикав пісеньку з улюбленої книжечки: ‘
Заї-зайчики
й ведмеді
люблять мед
і все на меді.
Жи, жи,
чому це так,
скажи?
— Ой!.. — пісенька обірвалася, бо Зайчик раптом зрозумів, що зовсім не знає дороги назад!
Він бачив перед собою чужу вулицю і незнайомі будинки.
Він побіг в один бік… у другий… Усе довкола закружляло — вітрини, двері, лапи, крила… Зайчик з кимось зіткнувся, упав, а коли отямився — побачив, що сидить на пішохідній вулиці серед розсипаних яблук.
Поруч сидів Ведмедик і потирав лапою лоб:
– Куди женеш? — бурчав він. — Збив мене з лап!
– Вибач, я… загубився! — сказав Зайчик.
– Як загубився? Ти що — не знаєш своєї адреси?
– Н-не знаю…
– А як називається ваша вулиця? — втрутився в розмову перехожий пан Фламінго.
– Як називається?.. — розгубився Зайчик. — Ой, тато ж мені казав… На нашій вулиці є велика вежа з годинником… навплоти мого вікна…
– Я придумав! — раптом вигукнув Ведмедик. — Ось мій будинок, бачиш? Він тут — найвищий. Лізьмо на дах, звідти побачимо вежу з годинником і зрозуміємо, як іти до твого будинку.
Так вони й зробили, і сріблястий ліфт підняв їх на останній поверх. Звідти вони вилізли на дах, а тоді ще й на димар.
– Ого… Як тут гално!.. — вигукнув Зайчик.
Перед їхніми очима було ціле місто: червоні дахи, безкі¬нечна річка з човенцями й кораблями, а над усім цим заходило велике золотаве сонце.
– Вежа! Моя вежа з годинником! — вигукнув Зайчик. — Он вона — бачиш?! Тепел я знаю, як мені йти!..
Коли вони спускалися ліфтом донизу, Зайчик сказав:
– Слухай, Ведмедику, плиходь завтла до мене. На велику покатаємось.
– Добре, — сказав Ведмедик. — Це я люблю… А ще я дуже люблю те, що в твоїй баночці!.. Завтра прийду. Тільки подзвони мені і скажи номер свого будинку й назву вулиці. Мій номер телефону 1-2-3-4-5! — засміявся Ведмедик і помахав на прощання лапкою.
Зайчик помахав йому у відповідь і весело пострибав додому.
Він пробіг одну вулицю, другу, звернув праворуч, але вулиці так часто перепліталися, що дуже швидко Зайчик знову збився з дороги.
Надворі повечоріло й похолоднішало. Тіні оживали, а шурхоти — лякали.
Зайчик відчув, як йому під шубку заповзає страх. Він знову спробував затягти улюблену пісеньку, але вона геть не співалася. Замість пісеньки виходило то «жи-жи», то «зи-зи», то «ой-ой»…
Щоб не було так страшно, Зайчик узяв у лапку прутик і пішов далі.
Він зійшов до річки, вибіг на міст і побачив рибальський човен. У човні сидів Пелікан.
Зайчик вирішив спитати в нього дорогу і обперся на перила.
І тут раптом — невідомо як! — баночка з медом вислизнула йому з лапок і повільно, як у сні, почала падати в воду.
Почулося «бульк!» — і Зайчикові на мить здалося, що разом з баночкою у воду булькнуло і його серденько…
Його очі наповнилися слізьми, і він міцно замружився, щоб не розплакатись.
А коли знову глянув на воду — побачив перед собою… Пелікана з розкритим дзьобом, у якому виблискувала баночка з медом!
– Ой!.. — тільки й спромігся сказати Зайчик. — Як?.. Як ви це злобили?..
– Е, це ще нічого! — радісно мовив Пелікан. — Недавно у Дніпрі я спіймав ОТАКЕННУ щукен- цію!!! — усміхнувся він і широко розвів крила.
Тим часом вечір, наче темна вода, наливався у кожну вуличку, в кожну щілинку.
По позолочених місяцем трамвайних рейках брела крихітна постать з баночкою меду.
Невпевнено ляпали бруківкою маленькі лапки, і раз у раз чулося тихеньке:
Ж-жи… ж-жи,
зи-зи-зи,
ой-ой-ой
Раптом Зайчик побачив трамвайну зупинку. Там стояв трамвай номер 5.
«О, це ж наш трамвай! Він зупиняється біля мого дому!» — зрадів Зайчик, скікнув у відчинені двері і сів на заднє сидіння. Він лише тепер відчув, як стомилися його маленькі лапки…
Двері зачинилися — і трамвайчик весело задзе¬ленчав вечірнім містом.
– Зупинка «Вулиця Морквяна!» — оголосив трамвайчик.
– МОРКВЯНА?! — не повірив своєму щастю Зайчик. — Та це ж МОЯ ВУЛИЦЯ і моя зупинка! Я згадав!.. — вигукнув він і вистрибнув у відчи¬нені трамвайні двері.
А тим часом Зайчикова мама збилася з ніг, шукаючи своє дитятко.
-Зайчику! Синочку! — раз у раз вигукувала вона, але ніхто до неї не озивався.
А Зайчик, коли вистрибнув з трамвайчика, зразу її побачив. Він закричав:
— МАМО! МАМО! — і кинувся до неї.
Мама підхопила його на руки і міцно-міцно- міцно обняла.
– Де ж ти був, де блукав, мій маленький, мій найдорожчий заїньку? — усе повторювала вона.
– Мамо, я… я ось… це тобі… для горла…
І Зайчик простяг мамі баночку з медом.
Велике місто спало. Але на одній вулиці, в одному будинку, світилося віконце.
І якщо добре придивитися, можна було побачити маленького Зайчика та його маму. Вони сиділи на кухні, радісно про щось розмовляли і попивали чай з духмяним липовим медом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
-
10 геніальних цитат про здоров'я і виховання дітей
Бобові для прикорму дітей
Літо 2024 року буде таким же спекотним, як і попереднє, а потім буде "переворот", – кліматологи
В Індонезії блискавка вбила футболіста під час матчу (відео)
Теги: мультфільм
Цікаво також:
Новини по темі
Мультфільм Моя маленька поні. Поні проти псів (ВІДЕО)
Відео | 22:00, 24.11.2024
Мультфільм Моя маленька поні. Понівіль має талант (ВІДЕО)
Відео | 22:00, 23.11.2024
Мультфільм Моя маленька поні. Майстер погляду (ВІДЕО)
Відео | 22:00, 22.11.2024
Мультфільм Моя маленька поні. Звукова веселка (ВІДЕО)
Відео | 22:00, 21.11.2024
Мультфільм Моя маленька поні. Інтуїція Пінкі Пай (ВІДЕО)
Відео | 22:00, 20.11.2024
Мультфільм Моя маленька поні. Вбрання для тріумфу (ВІДЕО)
Відео | 22:00, 19.11.2024
Мультфільм Моя маленька поні. Осіннє змагання (ВІДЕО)
Відео | 22:00, 18.11.2024
