Як реагувати мамі, якщо дитина її образила?

Adoption

Date: 01:20, 19.01.2025 | Категорія: Мама [comheader]| Коментарів: 0[/comheader]

275 Переглядів

Трапляється і таке, що мама ображається, коли чує від свого улюбленого малюка образливі слова. Чи потрібно надмірно демонструвати свою образу і як реагувати на сварку в подібних випадках?

9872_1.jpg (28.4 Kb)

Ображена, обурена мама плекає свою образу, дбайливо няньчить її, зовсім забувши одну дуже істотну річ, а в цій ситуації найважливішу, – ВОНА ДОРОСЛА, а, отже, ГОЛОВНА.

І даремно натякати виснаженій мамі, що їй не потрібно поводитися з чотирирічною дитиною як із дорослим партнером. Мамі не можна ображатися і сваритися з дитиною, наче з подругою, з ровесником або з чоловіком. Вона закричить у відповідь: Так, а про мене хто подумав? Чому я повинна бути сильною і завжди піклуватися про всіх, а про мене ніхто ніколи?”

Іноді, як послухаєш на вулиці, що кажуть мами, прочитаєш, що мами пишуть на форумах! Дуже цікаву картину можна побачити. “Ти мене вже вивів із себе!”, “Чому я весь час повинна за тебе червоніти?”, “Мені не цікаво з ним гратися”, “У неї вже другий тиждень температура, як я з нею замучилась”, “Як мені набридли ці уроки”… І чомусь матусям не цікаво, як дитина почувається з температурою, як їй набридли вічні мамині нотації та моралі, і що вона думає про уроки…

Дитина-нещастя, дитина-перешкода, джерело всіх проблем. Не слухає, не розуміє, не виявляє чуйності, а мала б. Син погано поводиться, змушує маму, яка ніяк не може себе від нього відокремити, то бліднути, то червоніти. Їй здається, що весь світ проти неї і малюка, і що навіть він, який, як ніхто, повинен уже зрозуміти мамині зусилля та самопожертву і бути вдячним, натомість добиває: “Ти – погана мама”.

І тоді мама ображається, плаче та бажає собі передчасної смерті. Зрозуміло, з таємною дитячою думкою: “Ось поживете без мене, побачите, як це, тоді ви мене оціните і заплачете”. А плакати не треба, треба встати, витерти сльози та подумати. І про те, що не слід шкодувати себе, тому що ми сильніші, ніж думаємо. І про те, що дитина не частина тебе, що її біль – твій біль. І поки ти сприймаєш несправедливості та образи своєї дитини як свої, ти не можеш їй допомогти, як лікар не зможе допомогти пацієнтові, якщо почне разом із ним корчитися від болю. Як вчитель не зможе нічого навчити дитину, якщо битиметься і лаятиметься p нею на рівних, з’ясовуючи, хто сильніший.

Дорослий сильніший, і це аксіома, яку, як відомо, не треба доводити. Дорослий досвідченіший, і “двійка” з читання, виклик на педагогічну нараду чи те, що дитину кривдять у класі, не повинні здаватися для нього кінцем світу. Дорослий грамотніший психологічно, він уже вміє поступатися, терпіти, ділитися, замовчувати, допомагати іншому. У дорослої людини набагато більше знань, умінь, розуміння того, що відбувається, рішень і способів справлятися з проблемами. Дорослому не треба боротися з дитиною за першість: він і так головний.

Але цього дорослого у собі треба побачити. А не грати в скривджену дитину, хоч це й простіше.

Що робити, коли все набридло і сили закінчуються
Може здаватися, що абсолютно не вистачає сили навіть на себе, а тут ще треба зігріти іншого, вирішувати його проблеми. І ось тут, треба тільки спробувати, починаються дива: як тільки ми перестаємо вимагати любові та тепла, а спрямовуємо їх на ближніх, у нас відкриваються величезні запаси і любові, і тепла, і турботи, і сили, які абсолютно невідомо звідки беруться. І все це швидко починає до нас повертатися з лишком.

Звичайно, буває і так, що сили вичерпуються. І дитина, злякана безсиллям мами, починає переступати межі розумного. І тоді потрібна підтримка друзів та близьких, які просто допоможуть і не засуджуватимуть, але й до них проблему треба донести по-дорослому, без образ і мовчання, без очікувань, що вони самі здогадаються. Чи не здогадаються, ніхто не вміє читати думки.

Треба «заряджати батарейки» всім, що може їх зарядити: осіннім парком, музикою, віршами, яблучною шарлоткою, довгими розмовами, сонцем, спільними іграми з дитиною – усім, що вас тішить.

У нас, християн, є ще та дивовижна фора перед усім світом, що ми можемо побути самотніми та нещасними дітьми, але не перед своїми дітьми, а перед тим, для кого ми всі діти, хто втішить і витре кожну сльозу. Ми можемо заряджати батареї безпосередньо від Сонця. Ми знаємо, де взяти ту любов, яка ніколи не вичерпується.

Головне – не розрядити ці батарейки випадковою та непотрібною істерикою. Не змагатися з людьми, які оточують нас, тим більше з дітьми, за звання найбільш нещасного і того, кому найважче жити в цьому світі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: