Майже 2 роки тому ми приїхали в Канаду і я хотіла знайти роботу, яка не була б пов’язана з усією моєю попередньою професійною діяльністю (реклама, SMM), і яка не забирала б в мене увесь вільний час. Чим саме я б хотіла займатися, я іще не знала, але виникла ідея спробувати babysitting (робота няні).
Я шукала просто гнучкий графік і «легкі гроші» на кишенькові витрати. Але познайомившись з Майрою і її сім’єю, я поступово почала розуміти, що знайшла щось набагато більше…
В Канаді прекрасна інфраструктура, надзвичайно ввічливі люди, чистота, професіоналізм, освіченість, прагнення усе зробити максимально продумано і якісно, толерантність, інклюзивність. Але ніщо мене не вразило так сильно, як виховання дітей. Це і є секрет їхнього успіху! Так само, як і в скандинавських чи інших розвинутих країнах. Усе починається з того, що ми закладаємо в дітей.
Щоденні побутові діалоги між батьками і дітьми — ось те, що найбільше мене вразило в Канаді. Виявляється, є колосальна різниця між тим, як звучать ці діалоги в Канаді і в Україні. Колосальна! Звісно, всюди є винятки, але в основній масі — різниця дуже відчувається.
Я проводила з Майрою 2-3 дні на тиждень тривалістю по 11 годин. Майже кожного дня ми з нею ходили на гральний майданчик на вулицю або у бібліотеку, або на гурток, де я мала можливість спостерігати за іншими сім’ями. Тому мій досвід базується не лише на одній, дуже особливій сім’ї. Сім’я Майри справді особлива, але я хочу розповісти про те, що є характерним для більшості канадців.
Ясна річ, що будь-яке «виховання» із застосуванням фізичної сили, крику, образливих слів та інших форм насилля тут неприпустиме. Але найголовнішим є те, що усі батьки тут намагаються виростити людей Самостійних. Відповідальних. Сміливих. Цілеспрямованих. Творчих. Таких, що мають здорову самооцінку і поважають інших. Для канадійців це так само важливо, як те, щоб їхні діти були ситі і здорові.
Робити це просто. Бо, як правило, їх так само виховували. З покоління в покоління. І так само виховувались їхні друзі, однокласники, колеги.
Натомість я росла більшість свого життя у бідній посттоталітарній країні, де прийняті зовсім інші правила спілкування між батьками і дітьми. Тому протягом останнього року я мала унікальну можливість «перевиховуватись». Сама Майра мене перевиховувала.
Коли вона падала, мені щоразу по інерції (бо так я звикла в своїй країні) хотілося або злякано зойкати (щоб дорослою вона боялась ризикувати), або сваритися на неї (щоб дорослою вона так само боялась ризикувати, або навпаки — робила необдумані вчинки, аби ще більше злити таких сварливих, як я), або не дозволяти їй бігати / стрибати / досліджувати (щоб дорослою вона не мала інтересу до чогось нового, боялася нового і незнайомого, не вірила у свої сили). Я інтуїтивно відчувала, що так реагувати неправильно і спочатку просто злякано мовчала.
Одного разу, іще на початку нашої дружби, вона впала, піднялася і сама сказала (наче у відповідь) «I am OK» («Зі мною все гаразд»).
Зараз я вже можу сказати, що маю нову звичку: коли вона падає, перша моя реакція — це спокійно, доброзичливо спитати «Are you OK?» («З тобою усе гаразд?»). Тут всі так реагують — я бачила і чула багато разів.
Це так важливо! Дитина вчиться оцінювати силу свого болю, вона росте сміливою, допитливою, впевненою у собі і в тому, що дорослі можуть втішити, підтримати, допомогти, а не насваритися, коли й так боляче, або заборонити щось цікаве.
Так само навчилася питати «Do you need my help?» («Тобі потрібна моя допомога?») або казати «Be careful, watch out!» («Обережно, будь уважною!»), коли я бачу, що вона може впасти.
Я навчилася дозволяти їй вставати самій. Навчилася поважати її вибір, навіть коли мені важко його зрозуміти. Навчилася дипломатично вести переговори — без погроз і залякування Бабаєм, поліцейськими чи тим, що залишу її саму.
Навчилася дозволяти їй робити щось самій, якщо вона хоче, навіть якщо після того мені доведеться прибирати за нею чи щось виправляти.
Дуже часто, коли вона просила мене зробити щось складне (ну, наприклад, намалювати крейдою динозавра), я казала «Oh, it’s tricky…» («О, це досить складно…»), вона кожного разу мені відповідала «But you can do it!» («Але ти можеш це зробити!»). І я знаю, чому. Тому, що вона тисячі разів чула саме цю фразу, яку їй казали всі дорослі навколо, коли вона пробувала сама ходити, їсти виделкою і т.д. – «It’s tricky, but you can do it!» («Це досить складно, але ти можеш це зробити!»). Розумієте?
Розумієте, як важливо кожній дитині почути це тисячі разів у своєму дитинстві, щоб у дорослому житті, стикаючись зі справжніми проблемами і викликами, пам’ятати, що вона МОЖЕ, навіть якщо це складно!
Читайте хороші книги, займайтеся саморозвитком, ніколи не припиняйте вчитися. Подорожуйте! Підтримуйте дружні стосунки із людьми з різних країн і культур. Вивчайте літературу про виховання. Ставте собі ціль виростити самостійних, відповідальних, сміливих, цілеспрямованих, творчих дітей, таких, що мають здорову самооцінку і поважають інших.
Не залякуйте їх, не вбивайте їхню допитливість, не намагайтеся їх контролювати. Інакше ми іще чортзна-скільки поколінь будемо пливти по інерції своїх совкових звичок.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Теги: виховання, виховання дітей, виховання в Канаді
Цікаво також:
Новини по темі
Як звички батьків можуть зламати майбутнє дитини?
Сімейні справи | 23:30, 01.02.2026
Як емоційний стан батька стає дзеркалом для дитини?
Тато | 22:30, 01.02.2026
Чому батькам не слід пристосовуватися до своїх дітей?
Сімейні справи | 07:30, 30.01.2026
Як сімейні бесіди за вечерею формують впевнену дитину?
Сімейні справи | 06:30, 30.01.2026
Які слова ніколи не можна говорити дочці?
Дитина | 01:30, 30.01.2026
Чому дитині складно просити вибачення?
Дитина | 23:30, 29.01.2026
Як наше спілкування формує особистість дитини?
Сімейні справи | 22:30, 29.01.2026
