Що насправді означає "любити"?

Adoption

Date: 13:00, 12.02.2016 | Категорія: Сімейні справи [comheader]| Коментарів: 0[/comheader]

2112 Переглядів

Напередодні свята усіх закоханих так і хочеться почути теплі слова від рідних людей. І в підтримку песимістів (чи то реалістів), які в один голос кричать, що день святого Валентина - лише привід здерти з вас гроші, скажу, що зерно логіки в цьому є. Чому ми не можемо дарувати один одного подарунки "просто так"? Уявіть собі, ви прокидаєтеся після вчорашнього важкого дня, а потім і вечір був не надто легким - приготувати їжу, закинути речі в пральну машинку, потім розвісити їх, поприбирати в домі, можливо, ще й побавитись з дітьми, а потім вкласти спати, після чого і самій вкластися у ліжко в годинці так першій-другій ночі. І ось ви прокинулися. Треба в першу чергу причесати цю копицю сіна на голові, взути тапочки і почимчикувати на кухню, щоб приготувати сніданок. Приходите - а коханий зробив усе за вас, ще якраз доварює каву і з усмішкою говорить: "Доброго ранку, сідай снідати, сонечко, смачного тобі. Я так тебе кохаю". А надворі січень-березень чи жовтень, - не важливо. Бо для любові не потрібен спеціальний день. Свої почуття можна виражати будь-коли, десятки разів щодня. Було б бажання. Звісно, якщо ви обоє - далеко не романтики і у вас немає часу на ці "котячі ніжності", то хоча б іноді можна дозволяти собі таку "слабкість", як 14 лютого...

82bb9ac405f500e7767720.jpg (27.07 Kb)

А що ж таке любов? Чи справді ми любимо тих, з ким ділимо сніданки й вечері? Для вас - історія однієї журналістки.

Наталія Радулова — фармацевт за освітою і журналіст за покликанням. Вона давно і успішно веде блог в ЖЖ, в якому розмірковує про взаємини між чоловіком і жінкою, про любов, про щастя, та й про життя в цілому.

"Я летіла з однією милою жінкою і її братом з Варшави до Москви. Ми в літаку познайомилися. А коли приземлилися, вони мене запитали: «Тебе хтось зустрічає?» Я згадала настанови чоловіка: «Коли прилетиш — бери таксі, не торгуйся» і похитала головою: «Ні, ніхто». Тоді ці добродушні люди посадили мене в свій автомобіль, але попередили, що скоро їм прийде пора повертати на кільцеву, а мені потрібно рухатися по Ленінградці далі.

Я якось не звернула уваги на такі дрібниці. З тієї самої хвилини, як пройшла паспортний контроль в Шереметьєво і переконалася, що чоловік дійсно не жартував щодо таксі, я сильно засмутилася і міркувати могла тільки про одне: «Чому він мене не зустрів? Чому?» Однак мої нові знайомі досить швидко зупинилися і сказали, що далі нам не по дорозі.

Я дуже сердечно з ними попрощалася. По шосе на жахливій швидкості проносилися автомобілі. Йшов сніг. Я мерзла в своїй кофтинці. Через хвилину мені вдалося визволити з пакетів праву руку і підняти її паралельно до земної поверхні. Через десять хвилин я зрозуміла, що машину тут не зловити. Через п'ятнадцять хвилин я одягла на себе все, що у мене було, і попрямувала вздовж дороги.

Зрештою я натрапила на якусь зупинку, сіла на пізній автобус, потім прокотилася на тролейбусі, а потім мене все ж підібрав автомобіль, і досить швидко, всього за якихось три години мені вдалося дістатися дому. У передпокої я звалилася зі своїми сирами на підлогу. Чоловік сидів за комп'ютером — рятував Всесвіт, тому підійти відразу не міг, хоча на шум відреагував: «Ну що, зайка, приїхала?» А я лежала на підлозі, розкинувши руки, і не поспішала вставати. «Якого біса, - думала я. - Якого біса я роблю з цією людиною?» Я знала все, що він мені зараз скаже. Що треба було брати таксі, а не шукати пригод на свою голову. Що нерозумно зустрічати людину вночі в аеропорту, якщо у тебе немає особистого автомобіля. Що я просто шукаю привід, щоб посваритися. Я знала всі його розумні і логічні доводи, на які практично нічого заперечити. Але серцем розуміла — щось тут не сходиться.

Тільки через кілька місяців я змогла чітко сформулювати проблему. По телевізору якраз показували реаліті-шоу з життя сімейки Осборнів. Мама заганяла дітей в машину, щоб їхати в аеропорт — зустрічати тата. Діти вередували, бурчали: «Чому його обов'язково треба зустрічати?» І тут же, перекривлюючи маму, повторювали вслід за нею смішними голосами: «Тому що ми його люби-и-и-мооо!» Потім заспокоювалися, сідали в машину і їхали куди треба.

Тоді-то я все зрозуміла. Ми зустрічаємо близьких не тому, що у них важкі сумки. Ми зустрічаємо близьких, тому що любимо їх. Правда, відмінний слоган для старої доброї жуйки «Love is ...»: «Любов — це зустрічати в аеропорту»! Ми хочемо порадувати коханих. Підтримати. Обійняти. Сказати: «Як добре, що ти повернувся».

Яж створювала сім'ю не для того, щоб мені говорили: «Візьми таксі», «Не чіпай мене», «Не заважай», «Розберися як-небудь сама, це ж просто». Я створювала сім'ю для того, щоб хтось стояв в залі прильоту і шукав мене очима в натовпі ...

Так, якщо підійти до справи тверезо і виважено, всі ці зустрічі-проводжання майже завжди незручні, нелогічні і начебто не потрібні. Можна не їздити в аеропорт — пробки адже заважають, або там гра комп'ютерна. Можна не ходити в лікарню особисто, а надіслати кур'єра з апельсинами. Можна не відзначати річниці — все одно це безглузде свято, на яке навіть не варто витрачатися. Можна взагалі не робити ніяких зайвих рухів тіла. І тупо сподіватися, що до тебе, такого байдужого, будуть небайдужі.

Але так не буває. Хороші відносини вимагають якихось зусиль. «Само собою» буває тільки погано. Оззі Осборн досить багатий для того, щоб дозволити собі автомобіль з особистим шофером. Але, повертаючись додому, він насамперед хоче бачити не шофера, а рідних людей. Я не Оззі, але я теж хочу того ж самого. Всі цього хочуть. Але не всі готові це робити.

А може ті, кому ліньки зустрічати, вислуховувати, втішати і радувати своїх близьких, просто давним-давно їх розлюбили? Або взагалі ніколи не знали цього почуття. Як казав герой фільму «Що таке любов» своєму приятелю: «Ти вважаєш мою дружину мегерою, оскільки думаєш, що я повинен її забрати з аеропорту. А я думаю, що хочу бути там, щоб зустріти її. Ось і вся різниця»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: