Дитина, за яку все роблять батьки, виростає безпорадним дорослим

Adoption

Date: 10:00, 09.05.2022 | Категорія: Психологія [comheader]| Коментарів: 0[/comheader]

3053 Переглядів

Зараз ми намагаємося ставитися до дітей з більшою повагою, ніж це було прийнято раніше – враховувати їхню думку, бути уважними і турботливими. Однак багато батьків мимоволі переходять невидиму межу і від турботи переходять до гіперопіки. При цьому не досягається одна з основних цілей виховання – зробити дітей самостійними і автономними.

6086_5b_.jpg (30.85 Kb)

Досягнення в області нейронауки допомогли нам зрозуміти, що багато класичних методів виховання дітей є неефективними і навіть шкідливими. Сьогодні ми не вважаємо правильним залишати дитину, яка плаче, одну в ліжечку, щоб “прокричалась”, або ставити малюка, який провинився, в кут. Батьки, навпаки, надають великого значення емоційному розвитку дитини – тому, що вона відчуває і як ці почуття переживає. Ми виступаємо провідниками дитини в світі емоцій, вчимо проживати їх, а не блокувати і пригнічувати. Раніше демонструвати емоції вважалося слабкістю. Сьогоднішні діти висловлюють їх вільно.

Буквально за останні десять років людство утвердилося в тому, що Марія Монтессорі була права, кажучи, що проблеми і нещастя перших років людина несе за собою протягом усього життя.

Але людям властиво перегинати палицю, відкриваючи нові знання. У прагненні бути якомога кращими батьками ми з однієї крайності впали в іншу. Якщо раніше основним девізом виховання було “Ти сам з усім впораєшся“, то зараз “Я зроблю все за тебе”.

Гіперопіка – явище, яке не приносить користі ні батькам, ні дітям. Гіперопікаюча дитина може страждати від комплексу неповноцінності і відчуття безсилля. І здавалося б, це очевидно. У такому випадку чому ми починаємо надмірно опікати своїх дітей?

Фахівці вважають, що причиною гіперопіки є два фактори: нестача часу і страх. У сучасних батьків є куди більше інформації про виховання дітей, але куди менше часу на те, щоб спокійно втілювати набуті знання в життя. Це призводить до того, що часто ми робимо за дітей те, з чим вони спокійно могли б впоратися самі. Набагато швидше самому прибрати розкидані речі, натягнути колготки, погодувати малюка, ніж чекати, поки дитина зробить це сама. Додайте страх, що вона впаде, вдариться, зробить собі боляче – і ось вже у дитини немає ніякої можливості вчитися новим навичкам, ставати відповідальним за що-небудь, отримати необхідний досвід. Якщо дитина не стикається з труднощами, вона не вчиться вирішувати свої проблеми, очікуючи, що їх вирішить за неї хтось інший.

Дії батьків продиктовані в першу чергу любов’ю, вона ж і повинна допомогти нам побачити, коли те, що ми робимо, шкодить дитині. Щоб перестати надмірно опікати дитину нам потрібно для початку впоратися зі своїми слабкостями і страхами. Особливо сильно ці страхи виявилися за часів пандемії, набуваючи нових, химерних форм. З’явилися навіть нові терміни для них. Наприклад думскроллінг (doomscrolling) – постійний пошук нової та часто лякаючої інформації про пандемію і про все, що з нею пов’язано (і подальше її поширення та обговорення). Все це мимоволі зчитується дітьми, особливо зараз, коли сім’ї проводять багато часу під одним дахом.

Ще однією розповсюдженою реакцією на нові обставини стало свого роду змагання за звання кращих батьків. Постійні заняття з дитиною, випічка, настільні ігри, спроба не залишати її без уваги практично ніколи, щоб відчути себе дійсно хорошими. Нескінченні порівняння себе з іншими батьками в соц. мережах. Все це надмірно збільшує батьківський стрес і не приносить користі дітям. Проводити час разом – це добре, але не варто намагатися отримати “золоту медаль” в батьківстві. Завдяки карантину в багатьох сучасних, постійно зайнятих дітей з’явився вільний час на те, щоб нудьгувати, грати, з’явився час на себе. І це дуже добре для них. Не можна дозволити почуттю батьківської провини засліпити себе і відняти у дітей цей цінний досвід.

Ще одна проблема сучасних батьків – надмірне заохочення дітей за виконані дії. Похвала і нагорода – річ хороша, але часто призводить до невпевненості в собі, адже дитині постійно потрібно зовнішнє підтвердження і схвалення. А для самих батьків фокус теж зміщується – з дитини, з інтересу до того, що і як вона робить, на самих себе (адже це нам подобається результат, тому ми хвалимо і заохочуємо дитину).

Як же виховувати самостійних дітей?
Існує єдиний спосіб, і він дуже простий. Ми повинні дозволити дітям вчитися, самим робити помилки, намагатися і розчаровуватися. Долати труднощі і вирішувати проблеми.

Батькам потрібно припинити обслуговувати дітей там, де в цьому немає необхідності. Діти повинні самі звертатися до нас за допомогою, а ми повинні навчитися довіряти їм. Як говорила Марія Монтессорі, ми повинні йти за дитиною, бути готовими підтримати її в разі падіння, але дорогу вибирати вона повиннна сама. Це вимагає терпіння, часу і мудрості. Але безсумнівно принесе користь як нам, так і нашим дітям.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: